Із приводу нещодавнього випадку який трапився з нашим колективом на одному з українських фестивалів - наступне.
Наша програма "Скоморохи" викликала неоднозначні та негативні відгуки організаторів, що потягло за собою необгрунтовані звинувачення в провокативності програми, та, як наслідок, невиконнання умов договору з боку останніх. Через це, в черговий раз, хочемо оприлюднити деяку інформацію, історичні відомості та джерела, що стосуються конкретно теми "Скоморохи".
***
Ми колектив, який працює з історією та культурою на локальному й світовому рівнях. Ми з особливою любов'ю вивчаємо вітчизняні традиції та пишаємося ними. Україна дуже велика й багатоетнічна, її культура не сходиться клином на Шевченкові, козаках та стрілецьких піснях.
Коли ми створювали виставу “Пригоди Івана-дурника та скоморошої ватаги”, ми базувалися на кількох джерелах.
Зокрема, це фрески Софійського собору в Києві із зображенням виступу скоморохів при княжому дворі, яка датується серединою XI ст. Звідти ми взяли ідеї для костюмів та характеру вистави (http://sofiyskiy-sobor.polnaya.info/images/sofiyskiy_sobor_136.jpg). А от при створенні костюмів “княжен” ми спиралися на зображення вбрання знаті Візантії, а згодом і Києвської Русі, як держави-правонаступниці. Про це є цікава інформація в книжках художника-реконструктора Зінаїди Васіної в співпраці з рядом науковців - «Український літопис вбрання». Зокрема, тут ми бачимо детальний опис із зображеннями княжого костюму Києвської Русі https://io.ua/7910141p. Наші образи еклектичні, але чітко базовані на дослідницьких джерелах.
Музику ми брали в сучасних обробках, зі східнослов'янського регіону - українську, білоруську та російську. Саме в цьому регіоні побутував термін “скоморохи” (по аналогії з італійським “скарамуш”, наприклад) для позначення універсальних мандрівних або осілих артистів.
Цікаво, що пісня “”Порюшка-Параня”, після якої ми були звинувачені а проросійських настроях, була записана в Білгородській області, де етнічне населення складають українці.
Деякі інші сучасні музичні композиції про київських скоморохів, які ми включили в програму, записані російськими гуртами, бо в російській культурі феномен скоморошества зберігся до ХХ ст., тож він більше «обігрується» в сучасній культурі й викликає асоціації з Росією, у той час, як на території України з першої XVII ст. він вже майже перестає вживатися. Справа в тому, що в Україні, як і в більшості європейських країн, з’являється розподіл артистів на спеціалізації - окремо відкриваються музичні цехи, формується народний театр та релігійна шкільна драма при бурсах та колегіях. Те ж саме в Білорусі.
Про правомірність вживання слова “скоморох” для означення артистів Київської Русі свідчать топомніми, наприклад, київська річка Скоморох, яка протікає в колекторі в районі Лук’янівки та впадає в Либідь. У Львівській, Житомирській, Івано-Франківській та Тернопільській областях є багато численні села, що названі Скоморох, Скоморохи чи Скомороше, Старі Скоморохи, що свідчить про наявність цілих скомороших поселень. Скоморохи складали особливий прошарок міського населення й платили податки згідно Магдебурзького права. У східних та північних регіонах вони також об’єднувалися в ватаги, у якості реакції на церковні заборони, що йшли здебільшого із Москви, оскільки гуртом, як відомо, і батька легше бити.
Ще трохи про значення слова. Перша згадка про скоморохів датована 1068 роком у “Повісті минулих літ” таким уривком “Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями..." . Цікава стаття на тему етимологіі слова «скоморох» написана етнологом-україністом, доктором історичних наук, професором, головним науковим співробітником ІМФЕ ім. М.Рильського НАН України, Олександром Курочкіим «З історії українських скоморохів» http://janina-book.com/skomorohy.html.
Також, у Патерику Печерському (XIII ст.) неодноразово зустрічаємо згадки про гуляння при дворі князя Володимира, а також у творaх Нестора Літописця, про князя Святополка та в житії Феодосія Печерського про князя Святослава Ярославича. Датовані ці твори X-XIII століттям.
Скоморохи - це не абсолютний синонім слова “блазень”, тому не варто перекладати назву нашої вистави нібито українською. Блазень - це російською “шут”. Про скоморохів згадує Павмо Беринда - діяч української культури, енциклопедист, мовознавець, лексикограф, письменник, поет, друкар і гравер, православний чернець у своєму першому в історії української культури друкованому словнику «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627).
«Скоморох» — із грецької «майстер сміхотворства» або «керівник забави». Середньовічний скоморох повинен був мати різноманітні навички й уміння: грати на музичних інструментах, співати, танцювати, показувати акробатичні номери, ходити по канату, дресирувати тварин, володіти акторською майстерністю, розказувати історії тощо. Імовірно, як і інші середньовічні універсальні артисти Європи (жонглери, хугляри, йокулятори, шпільмани), скоморохи були послідовниками традицій античних мімів і гістріонів із одного боку, та військових співців, автохтонних чи прибулих із півночі з іншого. Мандруючи світом, такі артисти були як носіями етнічних традицій свого народу, так і творцями нового культурного продукту.
Ще дещо про виставу, яку ми створили. Християнська церква прирівнювала скомороха до волхва або чаклуна, адже артисти були носіями старовинних традицій. Тому в нашій виставі-казці скоморохи перетворюються на лісових звірів.
І останнє. Іван-дурник не є виключно героєм російських казок, як деякі радикально налаштовані особистості пишуть в своїх фейсбуках. Не крадіть у себе ж свою культуру, не біднійте духовно! По-перше, культура не знає кордонів, тому вона поширюється по світу й має схожі елементи в різних країнах, таким чином, що часом важко детермінувати, звідки ж ноги ростуть. По-друге, казки про Івана-дурника були поширені на Наддніпрянщині, Чернігівщині, Полтавщині, лише він є не царевичем і третім наймолодшим сином Іванушкой Дурачком, що отримує все царство, а звичайним сільським простаком, який не завжди виходить сухим із води.
Більше почитати можна тут:
1. Волошин І. О. Джерела народного театру на Україні / І. О. Волошин. – К. : 1960. – 228 с.
2. Волчукова В. М. Проблеми розвитку і роль ритуального танцю у ранньохристиянській культурі: Автореф. дис... канд. мистецтвознав. : 17.00.01 / В.М. Волчукова. – Х. : Харк. держ. акад. культури, 2002. – 19 с.
3. Грушевський М. Історія України-Руси. В 10 томах. Т. 4 / Михайло Грушевський – К. : Наукова думка, 1991. – 321 c.
4. Пилипчук Р. Я. Зародки театру: ігри й обряди, скоморохи, літургійне дійство / Р. Я. Пилипчук // Історія української культури. У п’яти томах. Том 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). – К. : Наукова думка, 2001. – 324 с.
5. Савчук В. Український живий вертеп: генеза і способи ретрансляції : Навч. посіб. / Володимир Савчук. – Івано-Франківськ : Я. Третяк, 2010. – 319 с.
*Список джерел не є вичерпним.
***
І як епілог...
по-перше:
Пані та Панове Організатори, будь ласка, якщо у вас виникають питання з приводу тематики, наповнення, аудіоматеріалу чи костюмів, що ми використовуємо у своїх постановках, обргунтованості дій, ідей чи історична база, на яку ми спираємось - не соромтесь, питайте! Ми з радістю покажемо Вам повний відеозапис програми і пояснимо шо, чому і як. Нам немає що приховувати і чого соромитись.
по-друге:
Ми не є державним колективом, не є чиїмось приватним бізнесом, ми не маємо спонсорів, ми не маємо допомоги ні з боку держави, ні з боку конкретних представників влади. Все що ми робимо, ми робимо власними силами, власним коштом і працею. Попри все це ми подорожуємо світом і виступаємо на великих міжнародних фестивалях, представляючи Україну. І кожного разу виходячи на сцену, коли чуєш "Україна" будь якою мовою, чи то японською, чи то грецькою, чи то голандською, ти відчуваєш енергетичний заряд, який пробиває в мозок лише одну думку - ти не маєш права на помилку, ти представляєш країну, зараз і тут - Ти її обличчя.
Бережімо одне одного!
Слава Україні!
З повагою, ваша Алентрада
